Таке питання нерідко задають клієнти на консультаціях.
Найчастіше звучить щось трішки знецінююче на кшталт: „Ну так, звичайно, всі мої проблеми від того, що в дитинстві з табуретки впав, або від того, що мама по дупі час від часу била! Треба зараз собі мізки вправити, силу волі в кулак взяти, а не в дитинстві колупатися і на батьків звалювати!»

Це неймовірно важливе питання, тому хочу ширше розкрити цю тему. 

Дитяча травма це не лише сама подія, а те, що відбувається після неї.
Травмує дитину не те, що батьки припустилися помилки або дитина зіткнулася з болем, а те, що дитині не допомогли з цим впоратися, не захистили, не помітили її почуттів, не відреагували, а ще й звинуватили її, збільшили в рази її біль, відкинули. І так багаторазово.
Травма – це процес, це ціла система.
Травмує не те, що малюк впав зі стільця, а те, що після цього на нього накричали, обізвали, вилаяли за це і назвали „смаркачем, плаксою чи нюнею”. У той момент, коли йому і так було страшно та боляче. І так щоразу, коли мама не справлялася зі своїми емоціями.
Страшно не тільки те, що мама по дупі давала. А те, що насильство у сім’ї було нормою. Різне: емоційне, фізичне. Не завжди зрозуміле і помітне для дитини, але все ж таки мало місце.

Що ж таке травма? І чому психологи питають про дитинство?
Це насамперед прояв будь-якого насильства: фізичного, емоційного (насамперед), сексуального. Навіть любляча мама може застосовувати насильство, яке часто плутають із турботою. А в тіні цієї турботи може ховатися маніпуляція, залякування, навішування провини, залучення до дорослих ігор, гіперопіка. Навіть любляча мама може карати ігнором чи мовчанням і виховувати через постійну критику і порівняння.

          Ще може мати місце навіть більш болючіший досвід, це досвід відторгнення.
Неначе „такий, який є, ти мені не підходиш”. Батьківське відторгнення (чи не прийняття) залишає найглибші рани. Холодна мати, відсутній батько, заборона бути собою, покинутість, покарання через відторгнення. Психіка дитини сприймає це так: «Ти не моя дитина, я не хочу тебе бачити”. У момент такої травматизації психіка немовби розщеплюється, створюючи частки.
     Частка, що умовно „вижила”, – це та, що по своєму справляється з травмою, приймаючи якісь рішення стосовно себе. Вони потім стають стратегіями поведінки (патернами): вивчена безпорадність, прагнення подобатися всім, догоджати партнерам чи оточуючим, залежність чи контрзалежність та ін.

     Частка, що „відторгнена”, – це та, яка відчула якісь неймовірно болючі відчуття, що застрягли всередині і тепер будь-який дотик до них блокується чи щосили уникається. Це саме та частка, яку в дитині не приймали, відкидали, забороняли чи подавляли. І вона не щезає, а просто йде в тінь і управляє нами, як невидимий „сірий кардинал”.

    Травмуючий досвід в дитинстві робить дорослу людину заручником тих установок, які вона отримала у дитинстві щодо себе і світу. В якійсь мірі, можна сказати, що травмовані усі. Хтось зовсім трішечки, хтось дуже сильно. І кожен з нас по-різному проживає цей досвід. Хтось може відділитись і сам собі з чимось порадити самостійно в процесі дорослішання. А хтось інший не зможе. І тоді привіт неврози, залежності, співзалежності, межовість і так далі.

    Від чого залежить? – спитаєте ви. Від багатьох чинників. Від організації самої психіки, рівня ступеня травматизації, соціального середовища, рис характеру, оточення, наявності здорового досвіду і так далі. Застрягнути в травматичному досвіді – не означає бути слабким. Це лише значить, що у вас не було жодної можливості порадити собі із ним.

      Тому вважаю, що робота з травмуючим дитячим досвідом – це не про „колупатись” в минулому і це точно не перекладання відповідальності на батьків. Якраз навпаки. Людина бере на СЕБЕ відповідальність відділитись від минулого негативного сценарію і дати собі дозвіл отримати новий здоровий досвід проживання свого життя. Адже неможливо побудувати міцний будинок на поганому фундаменті, бо він все одно колись дасть тріщини чи взагалі розвалиться.